Воронина Леся | Письменники

Письменниця та радіоведуча. Народилася в Києві 1955 року. Тут її можна зустріти й сьогодні, адже пані Леся напрочуд енергійна й бере участь у різноманітних літературних проектах, а щочетверга її програма звучить із радіоприймачів на «Радіо Культура». Вигадувати свої фантастично-пригодницькі історії та «лякачки» почала ще в дитячому садочку, завдяки чому легко здобувала прихильність серед однолітків і викликала невдоволення вихователів. У школі зацікавилася українським фольклором, співала в хорі, а також захопилася східними двобоями та йогою, тож недивно, що її герої частенько мають чорний пояс карате й володіють внутрішнім спокоєм і силою не гірше, ніж сам Брюс Лі. Нині Леся Воронина має іще одне серйозне захоплення – подорожі. Раніше мандрувала автостопом Україною, на байдарках Польщею, тепер літає до Бразилії та інших далеких країн по враження й нових героїв для своїх історій.

Багато років Леся Воронина була головним редактором дитячого журналу «Соняшник», а на початку 2011 року очолила дитяче видавництво «Прудкий равлик». Така назва видавництва зовсім невипадкова, оскільки письменниця по-особливому любить равликів і навіть має вдома величезну колекцію цих слимаків у малюнках, кераміці, склі, дереві… А ще в пані Лесі є товаришка Пані Ґава, яка виконує бажання того, хто потримає її за коси-дреди. На зустрічах із читачами Ґава виконує ще одну важливу місію – підіймає настрій і допомагає запам’ятати прізвище авторки. Книжки Лесі Ворониної відзначено багатьма преміями: її книжка «Таємне Товариство Боягузів та Брехунів» перемогла в конкурсі «Дитяча Книжка року BBC 2012», а видання «Сни Ганса Християна» удостоєно Першої премії Міжнародного конкуру «Мистецтво книги» і до того ж зберігається в Королівській бібліотеці Копенгагена.

Андрусяк Іван | Письменники

Письменник, автор поетичних і прозових творів для дітей, перекладач, головний редактор видавництва «Фонтан казок». Народився 28 грудня 1968 року в селі Вербовець Косівського району Івано-Франківської області. Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В.С. Стефаника. Живе в Березані під Києвом.

В українську літературу ввійшов на початку 1990-х у складі літературного угруповання «Нова деґенерація» (разом із письменниками Степаном Процюком та Іваном Ципердюком). Від 2000-го активно виступає як літературний критик.

Лауреат літературних премій видавництва «Смолоскип» (1995), «Благовіст» (1996), імені Бориса Нечерди (2002), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2007). Член НСПУ і АУП, а також Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. Учасник численних антологій і поетичних фестивалів. Тексти перекладено англійською, німецькою, польською та вірменською мовами.

Автор численних поетичних збірок і трьох збірок есеїв для дорослих читачів, низки перекладів із російської та англійської мов. Нині відомий насамперед як дитячий письменник. Любить розповідати, буцімто писати почав тоді, як народилася молодша донька Стефа. Автор популярних повістей для сімейного читання («Стефа і її Чакалка», «Кабан дикий – хвіст великий», «Хто боїться зайчиків?»), дотепних віршиків для найменших, що здебільшого побачили світ у видавництві «Грані-Т». Книжка «Вісім днів із життя Бурундука» в ілюструванні Ганни Осадко потрапила до короткого списку «Дитячої Книги року BBC 2012» та до щорічного каталогу найкращих дитячих видань світу «Білі круки 2013».

Він назвав мене «сонечком»…
Автор: Андрій Кокотюха

Не лише мене. Всеволод Нестайко починав із цього слова спілкування з усяким, хто до нього звертався. Можливо, найвідоміший український дитячий письменник усіх часів так грав на публіку? Застосовував, як прийнято нині казати, піар-хід, аби підтримувати на людях імідж дитячого письменника, котрий за визначенням повинен сюсюкати до всіх круг себе.

Але ні: називаючи людей сонечками незалежно від віку, Всеволод Зіновійович зовсім не лукавив. Подібне звертання не було елементом гри – хоча б тому, що письменник, якого знає і любить уже третє покоління українців, справді бачив у кожному, хто взяв його книжку до рук, щось сонячне.

Не дарма одна з кращих казкових повістей Всеволода Нестайка називається «В Країні Сонячних зайчиків».

Трохи більше десяти років тому видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» перевидало його трилогію «Тореадори з Васюківки» – книгу, культову в середовищі українських радянських школярів, до яких свого часу належав і я. Бібліотечна рідкість, зачитана попередниками до дірок, бралася мною на руки завжди. Незалежно від того, що пригоди Яви Реня та Павлуші Завгороднього знані назубок: просто якщо не візьмеш зараз і не перечитаєш, потім довго чекатимеш наступного випадку, коли хтось перед тобою здасть книжку. То була улюблена страва: їв багато разів, але посмакувати хочеться ще й ще. При чіткому функціонуванні видавничої машини в радянській Україні ціле спеціалізоване видавництво дитячої літератури «Веселка» не змогло запропонувати юним книголюбам нічого кращого за «Тореадорів…» й інші Нестайкові книжки.

«Якщо ти, сонечко, дуже захочеш сподобатися підліткам, матимеш зворотний ефект»

Звісно, інші автори теж писали й видавалися. Проте Всеволод Нестайко вигідно відрізнявся й далі відрізняється від шанованих колег щирістю та чесністю. Будучи вже в поважному віці, – а саме тоді мені вдалося особисто поспілкуватися з живим класиком – він відкрив мені істину. Звучало це буквально так: «Сонечко, найважче, що є в праці письменника – писати для тінейджерів! Бо їм важко сподобатися. Скажу більше: якщо ти, сонечко, дуже захочеш сподобатися підліткам, матимеш зворотний ефект. Вони тебе просто не приймуть».

Саме після розмови з Нестайком прийшло розуміння: світ влаштований не зовсім правильно. Принаймні, світ літератури. Бо книжки хтось чітко поділив на дитячі й дорослі, хоча все набагато складніше. Адже дитина не відразу стає дорослою людиною. Якийсь час вона мусить побути підлітком, котрий знає все, і з яким неможливо вести діалог із позиції старшого. Вік тих, хто їх оточує, для підлітків не має значення. Саме тоді вони у спілкуванні між собою вперше кажуть один одному «старий». А всі довкола – діти, інфантильні, слабкі, перейняті нікому не потрібними проблемами. Вони ж, підлітки, здатні здолати гори, перелетіти океани, змінити недосконалий світ – ось лиш ніхто не дає. Звідси описана в сотнях медичних досліджень підліткова понурість, котра поступово трансформується у злість. Неясно, як вийти з цього цілим та неушкодженим.

Тобто, дитяча й підліткова література – суть різні речі. Істину мало хто усвідомив. Нестайко – один із небагатьох, хто зрозумів це. Тим важливіше, що йому вдалося прорватися з подібним розумінням крізь сірий радянський простір.

Всеволод Зіновійович у «Тореадорах…» та «Одиниці з «обманом» дозволив школярам, моїм ровесникам, бути собою.

Їх виховували не вчителі, батьки чи дід Варава з дідом Саливоном. Підлітки у книжках Нестайка отримали право робити власні помилки, набивати власні ґулі, робити власні висновки з пережитого й учитися без сторонньої допомоги. Підтримка – так, була, вона завжди потрібна. Особливо – моральна. Та допомагали підлітки самі собі.

Письменник учив своїх юних героїв плавати не в мілкому басейні. Сам не бажав бути їхнім інструктором. Його метод – занурити відразу у велику глибоку воду. Стоїть поруч, тримає рятівне коло, страхує, потонути не дає. Але до останнього чекає – випливе, не випливе, а як вибереться – то чи пірне знову. І весь цей процес подавався у формі захопливої гри. Не занудна виховна година про добре й погано: Всеволод Зіновійович прекрасно розумів умовність цих категорій. Бо той, хто вголос бажає добра, насправді може виявитися вовком ув овечій шкурі, використає тебе по повній, ще й зробить винуватим. А той, кого ти вважаєш лихим, просто не схожий на тебе, людина зі своїм баченням світу. Таким героям Нестайко завжди допомагав знайти спільну мову.

У його книжках не знайти історій про відмінників й просто зразкових, плакатно позитивних героїв. Всеволод Зіновійович розповідав, як вигрібав за це по шапці від тодішніх ідеологів. Мовляв, чому можуть навчити ваші дитячі повісті підростаюче покоління? Ви ж не пропонуєте позитивних прикладів для наслідування. Тим не менше, книжки писалися, друкувалися, перевидавалися й тривалий час були в переліку літератури підвищеного попиту.

Метод Нестайка полягав у вмінні розганяти сюжет так, аби події мінялися калейдоскопом, та при цьому не миготіли в читачів перед очима. Його природа – бути простим, не занудним, обходитися без дидактики, рефлексій та повчальних монологів – і водночас пропонувати ситуації, які не мають однозначного вирішення. Освоїти науку писання книжок для підлітків так, аби історії були їм цікаві, неможливо. Все це треба відчувати, і тут справді варто наголошувати на природності: Нестайко щоразу знайомив нас не з вигаданими, а справжніми, реальними молодими людьми. Тільки їх звати інакше, живуть вони не конче в сусідньому дворі, та й мають повне право не говорити однією з нами мовою. Головна чеснота – вони живі, мають вади, завжди сумніваються в правильності вибору, проте все одно його роблять.

Коли «Тореадори…» завдяки старанням Івана Малковича повернулися до молодого українського читача в новій редакції, серед активних покупців я спостерігав досить багато дорослих. Купували для себе. Зізнавалися: «Тореадорів…», як і решту культових на свій час Нестайкових книжок, спіткала така ж невесела доля, як українську книгу взагалі. Майже десять років відсутності на книжкових полицях, а отже – і в нашому інтелектуальному та інформаційному просторі далися взнаки. Встигло вирости покоління, котре не читало Нестайка. Яскравий приклад: повернення «Тореадорів…» не стало тією подією в царині актуальної української культури, яким мало би стати. Відділи культури популярних видань очолили молоді й, поза сумнівом, талановиті люди, у яких, однак, прізвище Нестайка не викликало благоговійного трепету.

З того часу написані Всеволодом Нестайком книжки пережили друге народження, і тут нема жодних перебільшень. Стежки до підліткових сердець зовсім не поросли травою, просто ходили до них інші автори. Та й письменників у самій Україні побільшало – писати для юної аудиторії раптом стало найвдячнішою справою, і дитяча книга нині переживає помітний бум. Проте поганий той український письменник, котрий не хоче рівнятися на Нестайка. Ще менше шансів на успіх має той, хто заявляє – напише краще. Книги видаватимуть далі. Бо спадщина майстра – не лише десятки написаних творів та ностальгія батьків, котрі на них виростали.

Він не загравав. Тримався на рівних. Не був зверхнім у спілкуванні, хоч цілком мав би на то право з висоти свого досвіду. Кожна з його історій – довірлива й, що дуже важливо, цікава та захоплива розмова. Всеволод Нестайко не помер. Він просто відійшов, лишивши письменних нащадків сам на сам зі своїми творами. У кожному з яких лишив частинку себе.

Не полінуйтеся. Зберіть колекцію. Тримайте в себе повне зібрання творів. Ото й буде весь Нестайко.

Обкладинки книжок із сайту chytanka.com.ua.

Штанко Катерина | Художники-ілюстратори

Художниця, ілюстраторка дитячих казок. Народилася 1951 року в Сімферополі. У сім’ї Катерини малювали і тато, і мама, однак за фах обоє обрали науку. Тож узявшись за олівець, дівчинка продовжила мрію найрідніших людей. Закінчила Кримське художнє училище, Українську Академію Мистецтв і творчу майстерню при Академії мистецтв. Працювала у «Веселці», ілюструвала «Соняшник», нині книжки для дітей із малюнками Катерини Штанко видають «Грані-Т», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Видавництво Старого Лева». Роботи пані Катерини, здається, сповнені внутрішнього світла, її персонажі психологічно виразні, а деталі костюму й побуту завжди історично достовірні (окрім хіба що тих книжок, де пані Катерина малює фантастичні оповідки Лесі Ворониної).

«Я дуже вдячна долі, що маю таку цікаву професію і думаю про абсолютно незрозумілі дорослим речі. Наприклад, якої форми луска на хвості в русалки, скільки котів було в Баби-Яги, які вуха у Змія Горинича», – зізнається пані Катерина. Видання, що їх ілюструвала Катерина Штанко, не раз здобували відзнаки на конкурсі «Мистецтво книги», зокрема «Михайлик – джура козацький», а малюнки до «100 казок» було визнано за найкращі на конкурсі «Книжка року».

У 2014 році Каті Штанко присудили «Дитячу Книгу року ВВС» за дебютну повість «Дракони, вперед!».

Простiр української дитячої книги

http://www.barabooka.com.ua

Читацькі списки для сучасних школярів: українська література

Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва уклав рекомендовані читацькі списки для дітей і підлітків. До списків увійшли класичні й сучасні твори зарубіжних та українських письменників, які, на думку експертів, є актуальними й цікавими для сучасних школярів. До списку рекомендованих творів українських авторів увійшло 70 позицій від понад 60 авторів. Подаємо список повністю.

БІБЛІОТЕК@

Книготерапія

Воронина Леся | Письменники

Андрусяк Іван | Письменники

Він назвав мене «сонечком»…
Автор: Андрій Кокотюха

Штанко Катерина | Художники-ілюстратори

Простiр української дитячої книги

http://www.barabooka.com.ua

Читацькі списки для сучасних школярів: українська література

Рекомендований список книжок українських письменників для дітей та підлітків

Класика (для дітей)

Сучасна література (для дітей)

Класика (для підлітків)

Сучасна література (для підлітків)

Немає коментарів:

Дописати коментар

Книготерапія

Воронина Леся | Письменники

Андрусяк Іван | Письменники

Він назвав мене «сонечком»… Автор: Андрій Кокотюха

Штанко Катерина | Художники-ілюстратори

Простiр української дитячої книги

http://www.barabooka.com.ua

Читацькі списки для сучасних школярів: українська література

Рекомендований список книжок українських письменників для дітей та підлітків

Класика (для дітей)

Сучасна література (для дітей)

Класика (для підлітків)

Сучасна література (для підлітків)

Немає коментарів:

Дописати коментар

Він назвав мене «сонечком»…
Автор: Андрій Кокотюха